Нагадаємо обставини найстрашнішої ДТП, що сталася за роки незалежності України. Вранці 12 жовтня в місті Марганець Дніпропетровської області міський рейсовий автобус «Еталон» їхав за маршрутом «Городище – Поліклініка». В салоні переповненої маршрутки знаходилося понад 50 пасажирів. Приблизно о дев’ятій автобус під’їхав до залізничного переїзду 116-го км перегону «Нікополь-Марганець» і, виїхавши на колію, зіткнувся з локомотивом. Електровозом «Еталон» з людьми тягнуло близько 300 метрів. Автобус перетворився в металеву купу, 38 пасажирів загинули на місці, а п’ятеро протягом доби – в лікарнях. Серед загиблих троє дітей. На четвертий день після аварії (15 жовтня) число її жертв досягло 45.
Розмовляти в змозі лише двоє
Підземний електрослюсар шахти № 2 Марганецького ГЗК Дмитро Олійник (1979 р. н.) та перукар Оксана Бойченко (1977 р. н.) наразі єдині з тих, хто їхав у злощасному автобусі, можуть хоч щось розповісти про трагічні події. З восьми постраждалих, що перебувають в обласній лікарні ім. Мечнікова тільки вони знаходяться не в реанімації, а в травматології (станом на п’ятницю,15 жовтня). Дмитро вважає себе щасливчиком, адже він отримав найменше пошкоджень в порівнянні з іншими після страшної дорожньо-транспортної пригоди. «Лише» - черепно-мозкову травму, переламаний ніс, забиття голови, спини, поранення колін тощо, тобто, мовою лікарів - політравми. І хоч зовні хлопець виглядає браво, має скарги на болі у спині та погіршення слуху. Оксана ж, окрім черепно-мозкової й чисельних гематом по всьому тілу, має перелом плечової кістки правої руки. Жінці вже зробили на ній операцію, а також – пластичну на обличчі. Обом травмованим (як, зрештою, й іншим постраждалим) в лікарні зробили повне медичне обстеження.
В маленький «Еталон» кільцевого маршруту «1-б» - «Городище-Поліклініка» - Дмитро й Оксана сідали на кінцевій зупинці. Це був пільговий рейс – міська влада зробила декілька таких для безкоштовного перевезення пенсіонерів – тому маршрутка була заповнена «під зав’язку» в основному бабусями-дідусями. Більшість збиралися на ярмарок, який проходить по вівторках на базарі біля автовокзалу.
Оксана сиділа на задньому сидінні біля дверей, а Дмитро стояв поряд на останній сходинці виходу.
- Я усіх бабусь пропустив уперед, а потім зайшов, - каже хлопець. – Хотів їхати з Максимівки (Максимівка і Городище – передмістя Марганцю, які розділені залізничною колією) в місто на велосипеді, та мені сказали, що через багнюку не проїду. От я й залишив велосипед у бабусі – вона живе біля кінцевої зупинки - та поїхав автобусом.
Оксана їхала на роботу, а Дмитро – в банк, розбиратися з бракованою карткою. Дорогою вони балакали між собою, містечко маленьке – всі один одного знають. Тому (та й їхали в задній частині) бачили й чули небагато.
- Ми спілкувалися, були «на своїй хвилі». Чи працювала сигналізація, не помітив, - розповідає Дмитро Олійник. - Видно мені нічого не було, до переїзду під’їхали, автобус зупинився, задні двері не відчиняв. В цей час завжди проходить електричка «Запоріжжя-Нікополь».
«Бачу, їдемо прямо під поїзд!»
* А я не звернула уваги, чи зупинився автобус, - додає Оксана Бойченко. - Почула крики: «Водій! Поїзд! Куди їдеш? Зупини!!!» І бачу, як ми їдемо прямо під цей локомотив.
Що було далі, самого удару, обидва не пам’ятають. Опритомніли вже на узбіччі, коли все сталося.
* Коли прийшов до тями, не зрозумів, де знаходжусь, що зі мною. Увесь в крові, плююся кров’ю, - згадує важкі хвилини Дмитро. - Підвівся, чую, хтось «швидку» викликає: «Приїжджайте скоріше, тут кругом одні трупи!». Люди тоді миттєво збіглися з найближчих домів надавати допомогу. Я закурив, дивлюся, бабуся моя лежить нежива (у Дмитра в аварії загинуло багато родичів – дядя, тьотя, двоюрідна бабуся, троюрідний племінник – Авт.). І баретка моя ціла, з документами і телефоном, висіла на якомусь залізничному приладді. Тут до мене підійшов знайомий, каже: «Сядь, заспокойся. Дімон, ти в сорочці народився». Його дружина Ірина перебинтувала мені голову. У «швидку» я сідати не став, бо я ж ходячий, а всі лежачі. Сергій – мій товариш – відвіз до Марганецької лікарні. Потім нас переправили до Дніпропетровська.
Дмитро вважає, що врятувався завдяки своєму ангелу і хрестику, який був на ньому на срібному ланцюжку, подарованому тещею. Коли хлопець проїжджав на велосипеді повз церкву – Свято-Троїцький храм розташований недалеко від переїзду – він зняв кашкета і прочитав молитву «Ангело мій…». Мати вчила завжди біля церкви так робити. «Тож, мене ангел врятував, іншого пояснення не маю, врятувало моє щасливе місце, - впевнений Діма. – Після того, що трапилося, я став більше цінувати життя. Гадаю, що маю ще якусь незавершену справу на цьому світі. Ось, приїду додому і сина Пашку зроблю, п’ятирічна донька Поліна вже є».
Оксана, як і Дмитро, вже вкотре невтомно переповідає слідчим і журналістам, як усе відбувалося.
- Бачу, ми їдемо під поїзд. Очі мої ледве з орбіт не вистрибнули. Локомотив був дуже близько. Ми б не встигнули в будь-якому випадку проскочити. Якби ж був шлагбаум та будка з черговим, як у радянські часи! Залізниця ж – не бідна організація. А тепер, ціна шлагбауму – 45 життів! – не може заспокоїтися жінка. - Потім я прийшла до тями, лежу на якійсь залізячці, відчуваю – кров, і рука сильно ниє. Приїхала перша «швидка». Лікар спочатку розгубився: купа трупів, решта стогнуть усі, кому в першу чергу допомагати? Мати мого друга підвела лікаря, каже: «Коліть їй знеболюване!» Поряд лежала Світлана Фролович (наразі ця жінка в реанімаційному відділенні – Авт.) - разом на одній вулиці живемо – і все говорила: «Антон, Антон!» Це її син 18-річний. Чи знає, що хлопець загинув? (Антон Фролович Їхав з матір’ю за подарунком сестричці, в якої того дня був день народження – Авт.). Потім мене на «швидкій» увезли. Я – перукар, нас кожні п’ять років перевіряє на медичній комісії психіатр. Може їх, водіїв, частіше треба перевіряти?
Чому ж таки водій поїхав на «червоне»?
Потерпілі, що вижили в страшній аварії, не можуть знайти пояснень вчинку водія з багаторічним стажем – Миколи Гречка. Вони часто їздили з ним і знають як нормальну, виважену, доброзичливу людину. Чому ж таки водій поїхав на «червоне»?
- Я теж ставлю собі це запитання і не находжу відповіді, - розмірковує Дмитро Олійник. – Він алкоголем не зловживав. Біля кінцевої зупинки є ларьок, дядя Коля туди заходив кави попити, цигарки купляв. Пиво – ні. І в той день, бачу його спину біля кіоску - скупляється. Тож, я до іншого за сигаретами подався, щоб на автобус встигнути. З дядею Колею я часто спілкувався. Я ж людина компанійська, пожартувати люблю. Ось і з водієм жартували: «Коли вже ми, як постійні пасажири, безкоштовно їздити будемо?» Було, під’їду, на велосипеді цепка спала. «Дядь Коль, дай ключа» - «Нема питань». Він був доброзичливою людиною. А припущення про секту, вважаю – маячня. Людина з ранку до вечора крутила баранку, коли йому тією сектою займатися? Чому він поїхав, не знаходжу пояснень. А може він по мобілці говорив, й не побачив локомотиву, подумав, що електричка вже проїхала, можна рушати? – звертається Дмитро до Оксани. - Вимкнув першу швидкість, другу… а зупинитися вже не міг. І зовсім автобус на переїзді не заглух. Як він мав заглухнути, якщо вже розігнався?
За іншими свідченнями, водій нібито вийшов з автобусу, коли пропускав електричку, курив та говорив по телефону. Дуже сварився. Потім сів і поїхав. Вже не розмовляв.
Місцеві жителі в Городищі кажуть, що водії, коли пропускають потяги, зазвичай з кабіни не виходять. Хіба що, коли дуже довго доводилося чекати. «Водії наші вічно спішать, щоб встигнути за своїм графіком проїхати. І по телефону теж під час руху розмовляють», - зазначають одні. «Водій вийшов, коли пропускав електричку, поговорив дуже різко по телефону, потім розтрощив його і сів за кермо. Нібито кредит мав у банку і з банківськими розмовляв», - кажуть інші.
Насправді, ніякої електрички не було. І автобус не зупинявся перед переїздом, водій з нього не виходив. На цьому наполягають свідки, яких знайшов «УК» в Марганці. Але про це пізніше.
Траурні вінки показують, як далеко локомотив протягнув людей
… Марганець зустрічав теплом і сонцем. Дніпропетровська маршрутка привезла мене до зупинки «Хлібозавод», звідки вже дістатися до Городища я мала або на «1-а», або на «1-б». Жінка на зупинці повідомила, що бузковий автобус приїде десь за півгодини. Дійсно, так і приїжджає, і дійсно бузковий. Майже порожній, хоча на маршруті, за словами водія, у суботу він лише один. «1-б» взагалі не ходить. Автопідприємство, де працював Микола Гречко, начебто закрили, а цей водій зовсім від іншого. За декілька зупинок до кінцевої зупиняємося біля того самого переїзду. Далі не пускає ДАЇ. Виявляється, шлях перекрили з часу аварії, і доки не поставлять шлагбаум, не відновлять. Тому люди змушені до кінцевої йти пішки. Літня пара запитує водія, коли ж буде «пільгова» маршрутка. Отримали невтішну відповідь, що на сьогодні - «зась».
На переїзді ніяких ознак встановлення шлагбауму, а коли ж буде, ніхто гадки не має. Траурні вінки на узбіччі нагадують про трагедію. По ним можна побачити, як далеко потяг тягнув автобус із людьми. На тому місці теж вінки й квіти.
Неподалік – блищить куполами церква. Півчий Свято-Троїцького храму Сергій розповів, що ховали загиблих в аварії на трьох цвинтарях в Городище і четвертому – в Марганці. Владика Єфрем (Криворізької єпархії, до якої належить церква) радив всіх загиблих разом відспівати у храмі, та не всі їхні родичі погодилися. Тож, довелося батюшкам складати розклад панахид – на всіх похованих священників не вистачало. Відспівували безкоштовно.
На вулицях Городища довго шукати хати, які спіткало горе, не довелося. «Ось і в цій ховали, і в цій», - показували місцеві жителі. Хвіртка та двері хати, де жив Василь Кіпріянов, розчинені, однак його вдови та синів ніде не видно. «Василь Миколайович був вчителем, чудовою людиною. Все життя робив ракети, вів авіамодельний гурток», - розповіли сусіди.
Подружжя Наталія (1967 р. н., загинула на місці аварії) та Юрій Сметанко (1962 р. н., помер у лікарні) їхали маршруткою «1-б» на ринок докупити продуктів до святкового столу. Чекали в суботу сватів до старшої доньки. Дві дівчини залишилися без батьків…
Знайшлися й такі, кому пощастило не сісти в смертельний автобус. Це, наприклад, директорка місцевої школи Наталя Гавронська. Вона мала їхати на нараду в «гороно» й згадала, що забула важливий блокнот.
- Коли ми дізналися, що сталося з тим автобусом, до якого ми не сіли, наші обличчя стали біліші за стіну, - згадує вчителька Ірина. - А я теж хотіла на цю маршрутку потрапити, тільки на іншій зупинці. Запізнилася. Вона була повна і не відкрила двері.
Летіли сумки й люди
Жителька Городища Олена Іващенко вранці 12 жовтня пішла скуплятися по крамницям. Вийшла з «Барвінку» й попрямувала до нового магазину, що біля залізничної колії. Коли дійшла до колій, побачила жовтий «рафік» (так місцеві називають маленькі «Еталони») маршруту «1-б», який їхав позаду неї. А з лівого боку, зі сторони Нікополя, рушив електровоз – «метрів 150-200 від мене». Більше на коліях ніякого залізничного транспорту не було. Стовідсотково не їхала й електричка. Переїзд Олена переходила, не зважаючи на його дзвін, на червоне світло уваги не звернула. «Глянула – встигну перейти». Встигла.
- Тільки-но я вийшла на трасу після переїзду, почула позаду звуки приблизно такі: «П-у-ухк!», а потім щось схоже на дзигу. А жінка, що живе поряд з переїздом, розповідала, як вийшла у двір і побачила тільки, що летять сумки і люди. Я обернулася, дивлюся – електричні дроти до самого низу, «рафіка» нема. Побачила лобове скло автобусне і на ньому іграшка рожева – їжачок. Повернулася на доріжку між колій – там лежав мертвий водій, він був у затемнених окулярах. Потім перейшла до колії, там люди… Підвівся Дмитро, увесь у крові, лаявся, чого сів у той клятий автобус. Далі лежала Оксана Бойченко, а поряд з нею хлопчик мертвий. Подала Оксані руку. Тут і Свєта Фролович: «Хлопчик, хлопчик...». Каже, піднімати її не треба, під собою нічого не чує. Вона ще при тямі була, встигла комусь подзвонити. Як раз в її сумці мобільний задзвонив, ми їй подали телефон. Пішла я далі – жінка якась лежить, тітка Запара жива, а на ній якесь заліззя автобусне. Потім - тьотя Галя (жінка потім померла в лікарні – Авт.) сидіть хитається. А я ходила, шукала свою старшу доньку - раптом їхала на цьому автобусі, вона ним часто їздила. З’ясувалося, що донька раніше виїхала. Хвилин за 10 всі почали з’їжджатися – «швидка допомога», рятівники. Почали розпилювати автобус і витягати звідти людей.
Олена Іващенко впевнено стверджує, що електричка не проїжджала, а локомотив сигналів не подавав ані до зіткнення, ані коли тягнув людей: «переїзд дзвенить, а електровоз гудить, такий гудок завжди чути навіть вдома». Автобус, за словами жінки, не зупинявся, а піднімався нагору.
* Як він міг встигнути зупинитися, покурити й поговорити по телефону? Я йшла всього хвилини дві, відтоді як побачила¸ що «рафік» їде. Може, водій говорив по телефону, поки їхав? А локомотив він не міг не побачити, дуже близько той був.
Шлагбаумів країну позбавив « білоруський метод»
Відсутність дев’ятитигодинної електрички, яка у вівторок не приїхала за розкладом, підтвердила й касирка залізничної платформи «116 км», що в Городищі. «Люди нам повертали квитки. А електропотяг не приїхав через аварію на перегоні біля Запоріжжя, локомотив той як раз і їхав туди», - запевнила касирка.
Злощасного вівторка на залізничному переїзді загинув і 65-річний тракторист. Вантажний потяг на 154 кілометрі перегону «Канцеровка - Мирова» біля села Петровське протаранив трактор МТЗ-80. Згідно офіційної інформації лінійного відділу міліції станції Запоріжжя-1, машиніст потягу бачив трактор, що зупинився пропустити поїзд. Але коли до локомотива залишилося метрів сто, трактор раптом рушив на залізничну колію! Аварія сталася о 7.50, залізничний рух тимчасово припинили.
- Через цю аварію електричку затримали, вона чекала в Канцеровці, до нас прибула лише о 10.45. Тільки локомотив, який зіткнувся з автобусом, йшов у бік Запоріжжя по парній колії, - розповіли кореспондентові «УК» черговий по станції «Марганець» Володимир Клочков та оператор при черговому по станції Людмила Михайлівна. До речі, саме вони чергували 12 жовтня.
Як пригадав Володимир Володимирович, на переїзді в Городище шлагбаум і будку з черговим зняли десь у 1984-85 роках. В СРСР тоді впроваджувався так званий білоруський метод, покликаний економити кошти й підвищити зарплату залізничникам за рахунок скорочень. От і скоротили.
- Гроші витрачають казна-куди, а там же ж можна без великих витрат зробити міст, закрити переїзд і зняти питання, - схвильовано каже Володимир Клочков. – Там метрів за триста є виїмка. Залишається лише поставити два «бика» й трошки підсипати. До речі, біля переїзду колись був залізничний міст.
Замість післямови
В неділю в Городищі відбувся хресний хід від Свято-Троїцької церкви до місця катастрофи. Зібралося багато людей, в храмі відслужили загальну панахиду по загиблим.
Дякую всім марганчанам, хто допоміг мені в написанні цього матеріалу. В Марганці, як я впевнилася, живуть чуйні й добрі люди. Шкода, що тепер їх стало на 45 менше…
